Активіст Тимур Левчук: “Марш pівності як подразник – єдиний спосіб розпочати дискусію в суспільстві про права ЛБГТ”

Дата: 21 Червня 2019 Автор: Людмила Янкіна
A+ A- Підписатися

Із 16 по 23 червня в Києві проходить прайд-тиждень. Навіщо ЛГБТ-активісти щороку проводять Марш рівності? Як вони співпрацюють з поліцією під час заходів “КиївПрайду”. Який прогрес у ЛГБТ-спільноти з відстоюванням своїх прав?

Про це Центру прав людини ZMINA розповів голова громадської організації “Точка опори” Тимур Левчук, який у минулі роки входив до організаційного комітету “КиївПрайду”.

 – Як починалась історія взаємовідносин поліції та організаторів “КиївПрайду”?

 – Цей досвід починається з 2012 року. Тоді поліція запропонувала провести прайд на набережній біля метро “Дніпро”. Але це місце було невдалим з погляду гарантування безпеки учасників. З одного боку, там була траса, а з іншого – річка Дніпро. Таким чином, неможливо було забезпечити відходи в критичній ситуації. Не зрозуміло було, “чи тонути в Дніпрі, чи кидатися під машину”. 

 – Маршрут Маршу рівності визначає поліція?

 – Це спільне рішення оргкомітету та поліції. До 2015 року дискусія з поліцією зводилася до їхнього запитання: а навіщо вам узагалі це проводити? У 2012-му тодішня директорка “Amnesty International УкраїнаТетяна Мазур, яка опікувалася безпекою, разом з оргкомітетом “КиївПрайду” вирішила скасувати подію. Тоді всі розуміли, що для заходу будуть погані наслідки. 

Наступного 2013 року активісти пройшлися проспектом Перемоги. Цього разу він був уже більш захищений, попри велику кількість опонентів.

У 2014 році скасували захід через те, що щойно пройшла Революція гідності і поліція була не в тому стані, аби гарантувати безпеку. А наступного року комунікація з поліцією покращилась і марш пройшов по Оболонській набережній. Але всі запам’ятали його через сутички, у яких пролилася кров і мало не загинув поліціянт.

 – А чому так сталось? Поліція не поставилася серйозно до загроз із боку праворадикалів?

 – Мені здається, що поліцейські вчились. Вони тренували свої навички під час Маршу рівності для того, щоб успішно опікуватися безпекою на контрдемонстраціях.

Після подій на Оболонській набережній 2015 року всі зробили висновки, зокрема й поліція. Тоді під час своєї роботи постраждали сім поліціянтів. І якби поруч не було представників Червоного Хреста, то один правоохоронець міг би померти. І знаєте, здавалося б, гаразд, ви (слідчі. – Ред.) взагалі не відкриваєте проваджень і не розслідуєте злочинів на ґрунті ненависті, так кваліфікуйте належним чином злочин проти вашого колеги. Його ж убивали. У нього є дружина та діти. Але і за напад на правоохоронця нікого належним чином не покарали. Це свідчить про відсутність політичної волі.

Марш рівності – 2015

З року в рік на зустрічі з поліцейськими ходили Зорян Кісь та Руслана Панухник і спостерігали, як дискусія велася через призму “А ви впевнені, що вам треба той марш?”. Та протягом останніх чотирьох років риторика дискусії змістилася з питання “А навіщо потрібен марш?” на “Як організувати безпеку мирного зібрання?”. Це вагомий прогрес.

До того ж змінилися принципи комунікації з поліцією. Раніше поліція не довіряла ЛГБТ-активістам. Вони вважали, що ми на марші заробляємо гроші. Ми неодноразово чули від силовиків тези, що ми, мовляв, організовуємо марш, щоб нам після нього дали більше грантів або щоб більше активістів виїжджали в пошуках притулку. А вони натомість мають страждати, захищаючи учасників маршу і наражаючи своїх працівників на небезпеку. Знадобилося щонайменше три роки, щоб серед силовиків виникло розуміння, що це не так, що для оргкомітету важлива безпека учасників.

Я пригадую, як у 2017 році наші опоненти перекрили дорогу і ми не могли пройти далі. Поліція запитувала оргкомітет, відтісняти людей чи учасники заходу обійдуть заблоковане місце. І коли ми сказали: звісно, ми можемо обійти, для чого цих людей чіпати, – для них це було ще одним сигналом для довіри.

Сommunity policing – це співпраця поліції з громадою, зокрема й вразливих груп. Тому поступки під час співпраці – це цілком нормально.

Такі принципи змінили взаємовідносини між поліцією і ЛГБТ-активістами і зробили їх у якомусь сенсі схожими на партнерські. Я не скажу, що виникли довірливі стосунки, але якість комунікації перейшла на новий рівень.

Зорян Кісь та Тимур Левчук під час Маршу рівності – 2017

Ми могли в соцмережах звертати увагу поліції на агресивні заклики опонентів, про які ми дізнавались у їхніх групах. Ми могли скинути їм таку інформацію, щоб вони взяли її до уваги. І так само поліція могла зателефонувати нам і поставити свої запитання.

У поліцейських з’явилися мінімальні стандарти гарантування безпеки заходів вразливих груп. Після маршу 2018 року поліцейські часто висловлювали оргкомітету своє незадоволення тим, як деякі громадські організації організовують свої заходи на тему ЛГБТ. Вони казали: ми готові захищати вашу подію, але, будь ласка, не треба нас викликати, коли на вас уже напали. Потрібно повідомляти за три-чотири дні про заплановані заходи та можливі небезпеки.

– Чи стимулює “КиївПрайд” обговорення серед поліціянтів на тему того, як ставитися до ЛГБТ-спільноти?

– Задля правопорядку на Марші рівності до Києва приїжджають поліціянти з різних регіонів України. Відповідно, вони все одно з року в рік обговорюють тему ЛГБТ і те, що взагалі знають про це. Я вважаю, що це перший крок до сприйняття ЛГБТ-спільноти.

Окрім цього, у поліціянтів були курси з прав людини. Там їм також пояснювали, що правоохоронець може не підтримувати ЛГБТ як людина в себе на кухні, але на роботі він має захищати представників цієї спільноти. Я знаю, що вкрай гомофобні співробітники Нацполіції писали рапорти і звільнялися. Марш рівності відсіює відвертих гомофобів з лав відомства, і це добре. Я сподіваюся, що рано чи пізно це приведе до того, що в Нацполіції взагалі з‘являться відкриті геї, як, приміром, це можна побачити в Мюнхені в Німеччині. Такі люди можуть бути ядром змін у правоохоронній системі.

Ми не виступаємо за те, щоб нас усі любили. Ми домагається нейтральної позиції щодо нас і рівних прав. Нам часто закидають, навіщо ми проводимо свій марш, але такий подразник – це єдиний спосіб розпочати дискусію в суспільстві про забезпечення прав ЛБГТ-спільноти. 

Розуміння серед поліціянтів уже змінюється. Я пам’ятаю, що раніше було дуже багато скарг від учасників маршу на гомофобність та трансфобність поліції. Вони бачили зневажливі вирази облич правоохоронців, чули їхні жарти на прохідних на кшталт “Ви що, йдете туди з п*дарами тусити?”. Минулого року я не чув таких скарг.

Цього року від поліції надходив запит, як поліцейським реагувати на випадки із трансґендерними людьми, в яких у паспорті не збігається стать. Для поліцейських це насправді процес навчання.

Ми під час Маршу рівності роздавали воду учасникам. І тоді ми подумали: а чому тільки учасникам, а не поліції? Я розумію, що за протоколом їм не можна брати воду, і вони її з рук не брали. Ми залишили воду біля поліції, і тоді командир дозволив узяти пляшки. Я наголошую на тому, що поліцейські – це теж люди, там такі ж членкині та члени суспільства, які нічого не розуміють про ЛГБТ, і в більшості з них немає знайомих геїв, лесбійок.

 – За скільки часу до Маршу рівності ви починаєте перемовини з поліцією?

– Десь за пів року. У нас відбувається дискусія про тривалість маршу та його маршрут. Але оргкомітет завжди не знає остаточного маршруту та плану. Ми тільки знаємо, що поліція буде гарантувати безпеку.

Громадським організаціям потрібно стратегічно думати про комунікацію з поліцією. Адже це змінює становище в регіонах. Там, де комунікація з поліцією була пріоритетом для організаторів, із заходами все було гаразд. Подивіться на події в Харкові. 2017 року там праворадикали зірвали першу дискусію. На другій уже була поліція, і цей захід не зірвали, як і подальші публічні флешмоби. 

Також була хода в Херсоні, де поліція так само гарантувала безпеку, місцева влада теж досить була адекватна. Але, на жаль, для поліції в регіонах дуже часто аргументом у захисті мирного зібрання стає присутність на таких подіях дипломатів чи публічних людей. З одного боку, немає проблеми запросити їх, але з іншого – чому це має бути аргументом, коли громадяни платять податки, а правоохоронці зобов’язані забезпечити право громадян на мирне зібрання та висловлення їхніх поглядів. 

Недореформованість Нацполіції, прокуратури та судової влади також дається взнаки. 99% патрульних дружелюбні, притомні та мають розуміння. Вони можуть не підтримувати ЛГБТ, але й не підтримують насильства на вулицях Києва. Інша ситуація зі слідчими. У тій системі, як у лотереї. Коли нас із Зоряном побили на Хрещатику під час експерименту, то нам пощастило зі слідчим.

Він розповів нам, що в нього є подруги-лесбійки, яких також побили. Він обурювався. Він був дружній до нас, але це через схожу подію з його подругами. А коли у справі змінили слідчого, то той говорив, що ми робимо собі кейс, щоб мігрувати з країни. “Ви що, не бачили, що в Росії людей побили? Ви що, не розуміли, що вас і в Києві поб’ють?” – казав він. Я тоді йому відповів, що цей експеримент був ще й у Португалії. І там нікого не побили, навіщо тоді наводити цей приклад з Росії? Він замислився. Гадаю, слідчий зрозумів, що, окрім Росії, є ще інша альтернативна реальність. 

– Що означає “робити кейс”?

– Слова слідчого – це правда. Представники ЛГБТ-спільноти до останнього відвідують суди, аби виїхати з України. Така категорія платників податків більше не повернеться сюди. Але вони звертаються в поліцію не для того, щоб виїхати, а, навпаки, виїжджають, бо не можуть отримати від правоохоронної системи захисту і перебувають у небезпеці.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: “Держава на боці гомофобів”: одеський ЛГБТ-активіст залишив Україну після нападу

Слідчі не притягують до відповідальності навіть тих нападників, обличчя яких видно на відеозаписах. Вони закривають такі провадження з формулюванням про відсутність доказів або кваліфікують злочин за статтею про хуліганство, і нападники відбуваються умовними термінами.

У Харкові, до прикладу, стався кричущий випадок. Там напали на офіс жіночої асоціації, заливши приміщення газом. У нападника була зламана рука. Він був у гіпсі та протигазі. Але патрульні його відпустили. Вони кажуть, що, мовляв, не можуть довести, що це він справді напав. Ну, як це?

Дивуєшся й судам. У справі про підпал кінотеатру “Жовтень” з рішення суду випливає, що підпалювач підпалив кінотеатр, але він не винний у тому, що той згорів. Тобто виходить, що в нашій країни ти можеш підпалити кінотеатр, наразити життя людей на небезпеку і бути невинуватим у цьому. Засуджений у суді говорив, що такі його дії – це його позиція, що в такий спосіб він висловлював протест проти ЛГБТ. 

– Тобто він підтверджував у суді злочин на ґрунті ненависті?

– Так, але суд розцінив це як пом’якшувальну обставину. Що ви, який же це злочин на ґрунті ненависті? Людина думку висловила! Якщо комусь щось не подобається, він сміливо може вдаватися до підпалу. Суд розцінить це як пом’якшувальну обставину. 

Щоб вирішити проблему безкарності за злочини на ґрунті ненависті, потрібна реформа МВС, судів, прокуратури та зміна практик. 

– А чи намагалася ЛГБТ-спільнота говорити із зацікавленими сторонами про безкарність за злочини на ґрунті ненависті? 

– Так, у нас були періодичні зустрічі з Нацполіцією та Міністерством внутрішніх справ. Але я не чув про комунікацію з Генпрокуратурою.

Нас під час зустрічі представники Управління забезпечення прав людини при Національній поліції просили скомунікувати з прокуратурою. Це свідчить про те, що в Україні відсутнє міжвідомче спілкування. Для мене це дика ілюстрація того, наскільки все погано із кваліфікацією злочинів на ґрунті ненависті.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: “Шукали коня, а побили геїв”: за напад на хлопців у Гідропарку гомофоби отримали сім та вісім років тюрми

Були також намагання говорити із суддями. Для них проводили тренінги в межах проєкту про доступність правосуддя, на яких розкривалася практика Європейського суду з прав людини стосовно злочинів на ґрунті ненависті. Але питання не рухається з місця. 

Питання безкарності за злочини на ґрунті ненависті – це комплексна проблема. Вона зрушиться з місця, коли МВС, Генпрокуратура та представники судової гілки влади разом зберуться і домовляться про стандарти щодо злочинів на ґрунті ненависті. Має бути політична вказівка, що ми караємо всіх за такий вид злочину максимально суворо, наскільки це можливо. У нашій державі можуть не виконувати те, що прописано, і з легкістю роблять те, чого немає в законодавстві.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: 1:0 на користь “скрєп”: Мін’юст не розроблятиме закон про цивільні партнерства     

Окрім цього, в Україні має з’явитися закон із механізмами доведення дискримінації. Та я вважаю, що одна з причин відсутності такого рішення – перспектива завантаженості українських судів такими справами. Якщо буде реально довести факт дискримінації, то люди почнуть відсуджувати компенсації в держави за те, що та не виконує своїх функцій.

– Чи є десь в Україні приклади співпраці місцевої влади, поліції в питаннях захисту прав людини?

 У Львові зараз працює організація “Освітній дім прав людини”. Вона займається правами людини, різноманіттям і в тому числі ЛГБТ. Національна поліція у Львові виявила ініціативу і запросила на зустрічі, де обговорили питання безпеки організації. У мене склалося враження, що поліція хоче комунікувати, а якщо вона щось не робить, то часто так стається через брак ресурсу. 

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Гомофобне обличчя Львова: реакція соцмереж   

– Як гадаєш, де громадським організаціям потрібно зосереджувати свою увагу, аби зрушити питання захисту прав ЛГБТ-спільноти?

– Перспективний напрям – реформа освіти та молодіжної політики. Агресивні люди походять не зі щасливих сімей та шкіл. Вони з’являються від відсутності чи нестачі розуміння, уваги та любові. Люди не народжуються лихими, вони ними стають.

До освіти мають долучатися поліцейські: вести секції, літні табори, пояснювати дітям та підліткам закони, пояснювати, чому важливо казати поліції про порушення таких прав.

Поділитися:
Якщо ви знайшли помилку, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: